Ще одна цікава штука.

Првітю Звів ще один щоденник. Пропоную Вам просто один пост з нього, якщо буде цікаво підписуйтесь:) Ось – http://voytko.wordpress.com/2013/07/09/music/

Безвихідь бляха-муха

Все, що відбувається навколо мене  в радіусі 1000 – 1500 км здається мені постапокалістичним пейзажем, який навіть би сам Сальвадор Далі не придумав. Чому ж мені так здається? Незнаю. Можливо, я людина великих вражень і почуттів. Я унюхав, що в повітрі, яким дихає ця країна, запахло бунтом і перегаром бидло-кацапів. Далі країни я ще не зазирав. І я навіть знаю чому. Тому що тримають мене у ній люди, які несвідомо і неспеціально насосом вкачували це бунт-повітря. Тяжко вам це признати, але ними виявляються ті чуваки, які створювали та виймали вас з своїх органів кгммм… Може грубо виразився. Так-так, вони мене тримають та ледве не за руки тягнуть назад, але ж самі хочуть звідси поїхати. Я хочу просто подивитись своїми очима, що робиться за цими 1000-1500 км грьобаного совєтского пространства. Совок розпався? Ні, не чув. Поки оці діди, які блять-йоптвою мать  кричать, що ми зраджуємо вітчизну, не святкуючи 9 травня, які називають мене фашистом та (основне зараз) голосують за свого “соотєчєствєнніка” януковича, не ЗДОХНУТЬ БЛЯТЬ помруть своєю смертю, доки  і не почнеться переродження України (а може бля і Всесвіту). Отож про дідів сказли… Давайте про “маладьож пагаварім”. Що робить наша молодьожь? Вона поглинає американське лайно зі швидкість корейського унітазу, гар гар. Вона мовчачи копіює голівудьских “актьорів”, стрижучись під їхні прічі та качаючи собі таку біцуху як в них. Потім вона іде  пиздити за гроші нападати на журналістів. Американець каже: ООО, давай гражданін СССР жри моє гівно, яке я відправив на експорт, ооо, мені приємно, жери сукооо, оооо… клас.. а я зкуштую свого фірменного продукту”. Правило №1: Не коси під американське, бо те, що вони подають нам, це експорт, щей експорт гівна. Можеш куштувати та смакувати, якщо це щось справді не експортоване.

Боротьба з часом / Тайм-менеджмент

Уже більше трьох років я страждаю від категоричного невистачання часу. І думаю цим страждає як мінімум більша половина населення Землі. Стільки запланованого, стільки ідей, замальовок… Але все відпливає у каналізацію та вилітає у квартирне повітря. Щоб бути крутим, та досягнути своєї цілі потрібно робити та закінчувати все, що надумав, але на практиці це не можливо. Спробуєм зробити аналіз ситуації:

1. Є купа ідей, проектів, думок, замальовок, недоробок і т.п. (+)

2. Немає можливостей зробити все на 100% (якщо ви живете в Україні наприклад, та не збираєтесь ставати чиновником). (-)

3. Не вистачає часу (-)

4. Не вистачає ресурсів (-)

5. Не вистачає знань (-)

І так, маємо таке – для того, щоб мати знання та трошки більше ресурсів для початку ідей, проектів потрібен час. А часу немає, отже перше з чого треба починати – це час. Пункт 2 – це проблема, яка залежить не зовсім від вас, а скоріше від зовнішніх факторів: оточення, підтримка, фінансові інвестори (якщо такі потрібні), заоохочення з боку держави та ВИГОДА. Багато хто може посперечатись зі мною, сказавши, що більшість корисних проектів зроблені не заради вигоди, а заради суспільної користі. Але я аргументую: прибутковість заняття, хоч яка, навіть маленька, це завжди стимул, тим більше гроші зазвичай будуть вкладені в розвиток. Якщо цього для вас не достатньо, то ще можна сказати, що люди, які роблять щось корисне – не раби, їм теж потрібно на щось жити, і якщо вони роблять бодай щось, що принесло вам посмішку чи задоволення, чи навіть викинутий час, ви повинні їх винагородити.

Eric Dolphy – Out To Launch, рецензія / Що доносить до нас free-jazz?

Сьогодні переслухав ще один дуже цікавий, емоційний та один із самих популярних альбомів free-джазу.  До сьогоднішніх днів такі альбоми, записи, концерти дають поштовх та основу для багатьох сучасних музикантів та інших митців. Основа музика завжди залишається, а вже потім із неї народжуються нові проекти, які згодом буде цікаво слухати, через те, що у них присутня якась новина, яку виконавці, композитори хочуть донести до людей. Відчувається сильний поштовх підсвідомих вражень та відкладень, які самі відклалились туди. Free-jazz, Avangarde, Modern-jazz, Modal Jazz – це все музика почуттів, глибших та набагато тонкіших, вищих ніж “ширпотребні” почуття у мистецтві, наприклад, такі як любов, одинокість, забутість, підтримка. Творці цієї музики виводять назовні такі почуття, як екстаз, збожевоління, творчу хворобу (переповненість образів, злиття всього-усього в одне ціле, сприйняття цього світу не таким, як він є і т.п.). Я впевнений, що всі відомі музиканти того періоду хотіли б продати душу дияволу, щоб проявити свої думки у музику на 110%, відчути себе вільним у відображенні, будучи вільним у реальному світі на 200%, а хоча, може вони і продали, звідки ми знаємо? Але для подальшого діалогу пропоную спочатку частково, або повністю прослухати цей альбом:

Музичні враження / Як повинна виглядати українська музика

Ви колись бачили українця, одягненого у національний костюм (можна ще й жупана натягнути), у сонцезахисних окулярах, у якого на шиї та інших частинах тіла висить перкусія з різних країн, крім цього він грає на двох саксофонах одразу, збоку висить ще один, для “різньосторонності”, за поясом флейта, на плечі свисток , крім цього він хитається то взад то вперед та і ще й трохи співає і кричить?? І я не бачив. Тому я обсираю і буду надалі обсирати українських недо-рокерів, типу “Тінь Сонця”, який вважає себе креативом, поки не з’явиться щось типу українського Roland Kirk. Тільки Roland має право не мати музичної освіти, щоб грати “експереминтальну” музику. Коли у країні немає ні одного неформатного рокера, який має хоч якусь якісну муз освіту та не лажає своїм брудним, жирним, закаканим і вонючим? свинячим воКаллом, до тих пір інженери, сантехніки та інші будуть грати та співати та називати себе “неформатом” та якісною музикою та будуть лізти на велику сцену, лізьте краще на великі унітази та витягуйте гімно з них, бо від вас хочеться тільки ригати. Продовжим про Roland Kirk… Так от, українця такого ви не бачили? А афроамериканця? Мабуть теж не бачили. Тому дивіться та знайте, якою має бути справжня “експериментальна” музика:

Америка проти українських бандитів / маленька суспільна ціль

Привіт! Я зазвичай не пишу про всілякі безглузді мітинги, наприклад про захист Юлі Тимошенко у Вінниці. Хтось може скаже, що я не патріот і все таке, але спочатку скажіть мені навіщо робити мітинг у Вінниці, якщо Юля тут  не сидить і у Вінниці навіть спільників її залишилось зо два… Але тут мова йдеться про державний, скоріше всього і про світовий масштаб. Якщо ти не бандит чи не український раб! На сайті Білого Дому створено петицію (клікабельно), яка вразі зібрання 100 000 підписів буде подана президенту Америки. В петиції сказано заборонити в’їзд в США, закрити банківські рахунки і т.п. українським бандитам. Їх список можна побачити на сайті. Щоб поставити підпис, потрібно зареєструватись на сайті. Це займе не багато часу.
Зібрано вже майже 7000 підписів, але це дуже мало, так як петиція діє до 25 лютого. Приєднуйся та обов’язково ділись публікацією. Все буде в салі! Перемога за нами!

Надовбали з мармеладом

Ох, веду репортаж зразу ж після місця надовбання, прийшовши додомую. Сьогодні я вичислив хитрожопий план обдурення людей мармеладом. І так, не буду довго лити воду і опишу механізм роботи цієї афери:

1. Береться свіжий мармелад (дуже свіжий). Припустимо його вага склала – 500 грам

2. Зважується та упаковується у коробку. бринь – бринь.

3. Ставиться у сухе приміщення (наприклад склад).

4. Проходить час, мармелад сохне. Приблизно одну неділю.

5. Зважуєм мармелад – мармелад посох та став легше. І замість обіцяних 500 грам ми продаємо 350 грам.

6. Продаєм це покупцю і сушим мармелад далі.

Таке сьогодні трапилось зі мною.  Висновок:

Не потрібно купувати та продавати запакований та зважений мармелад. У вас є вибір – купувати не свіжий мармелад не у коробочках, а на розвіс, або купувати свіжий мармелад у коробочках – відкривати його та дивуватись тому, що він не свіжий.

Вечірнє вікно / сучасна поезія

В рамках безстрокового конкурсу “Екстаз у поезії” я пишу цей чудовий вірш. Він як кипяток на голову вилятий…

Що я бачу у вікні? Дерева, сніг і пісок, і цей пивбар,

Хтось ховається в нужді, між гілля свячену, нирками, водицю ллє.

Напроти – будинок, пронизаний моїй орлячим гоком,

Та облитий смолою, як спортсмен – потом.

Прийом мукулатури та склотари все і ще працює,

Він грошики за іспорчені дерева та викинуті пляшки бомжикам дарує.

Все таке кольорове, жовте, синє, красне та зелене

Переливається, трясця, розпливається все в очах у мене.

Видно зверху тарілку…

Сусідський спутник у веселий та прекрасний світ,

Врубив тєлік, дивишся як

Звиздоболід – захялявна книжечка андеграунду / Критика постмодернового виплодку реальних пациків

Привіт! Мій справжній старт-ап у постмодерному українському блогінгу розпочався коли я познайомився з видатним постмодерновим блогером, зразком у свому жанрі, Богданом Дубильовським. На його блозі я набирався основами футуризму та постмодерну як вишня наливається сонячним теплом влітку… Усе йшло як мало бути, траляля трололо… Згодом я познайомився з чудовим, добрим, скромним, бородатим чуваком Романом Мельником. І врешті я з ним познайомився в оффлайні. Та звичайно придбав їх спільну працю – книгу, яка росповсюджується методом door-to-door, продаючись прогресивній недибільній молоді постмодерну. Не буду тяниту кота за яйця та напишу краще рецензію…

Видавництво: “ще той ПЕС”

Верстка “по кому дзвін, Скрібус і Ко”

Тексти: колаж-центр “ГРИМАСА БОЛЮ”

(мабуть це перше, що вже справило велике враження… Креатив на вищому рівні.)

________МОЇ ДУМКИ________________КРИТИКА______________________

Книга явно НЕ ДЛЯ ВСІХ, про це кажуть і самі автори. Аудиторії книги переважно 18-30 років. Читачі обов`язково україномовні, не люблять російську в Україні. Тільки справжні, недеградовані, не стандартні, яскраві, щоросердечні, дружні люди зрозуміють цю книгу… Цей виплодок постмодерну є чимось містичним. Коли я перший раз приклав око до книжки (у поїзді) я почув невидимий контакт з якимись людьми, схоже, з духами живих масонів. Це було незабутнє відчуття. Автор сильно закликає НЕ читати цю книгу не оригінальним викидишам, що я аж сам спочатку забоявся, що вона для мене зарозумнувата. Але прочитавши ж перший творик, перемінив думку, книга саме на мене. Сатира, стьоб, гидотина, роздуми, меланхолізм, позитивізм, дадаїзм, божевілізм – це інгредієнти, які створюють атмосферу книги. Атмосфера книги: Як наче ти стоїш на чорному килимі, під тобою стоїть сотня різних образів-людей, які стараються виділитись по-своєму, але в них не виходить. Наче твій писок закриває нікотиновий дим, на тобі круті чорні джинси, та й усе чорне.

Екстаз від задоволення

Що може бути приємнішим ніж цей стан – екстаз… Коли ти знаходишся на грані між реальністю та сракоглуздістю. Ти стоїш на даху хмарочоса, тебе тримає ремінь, під тобою безглуздість. І раптом ти робиш один тяжкий крок і нічого не второпуючи розтинаєш вітер своїм жирним писком, який упітав у себе сало та м’ясо усіх твоїх років. На такій швидкості соплі вплющуються у мізок та стають єдиним цілим зліпком беки-каки. Вони пролітають на реактивній швидкості всю твою ніздрьово-мозгову лінію швидкісного сполучення та тормозять, зі швидкістю японського вай фаю, впиріщуючись у тупік. Ти летиш, летиш, летиш, летиш, нічогісінько не розуміючи, у твому житті на цьому моменті не грають ролі ніякі години, хвилини, секунди. Тільки наносекунди…

У такий кайф можна в’їхати різними способами. Одним із самих простих є наркота. Але це – банально та не справжньо. Існує дофіга-новий спосіб ходіння на край світу. Цей спосіб опановують тільки особливо-обдаровано-пердуктивні люди. Серед них слід виділити трактористів, боксерів, копачів, художників, письменників та музикантів…

Досить для цього просто уявити, щось, що схоже на дибілізм від роду занятть. Для прикладу я візьму тракториста:

Цей чоловік, назвемо його Іваном… Іван стоїть у своїй улюбленій потертій хутровій куфайці та теплих спортивних штанах з “зимньою” підкладкою. Повний, нічний місяць відсвічує жир від ковбаси на його порепаній пиці… У його червоних та бездонних (у прямому значенні цього слова) очах  – драйв… Як наче Джимі Хендрікс вставив у дупу йому свою гітару та ліпив на ній соло у темпі 220.